ВО "Свобода"

ENG

11 серпня 2015
Старший лейтенант Костянтин Васюк: Усе, що мені необхідно для роботи на фронті, я привіз із дому
Старший лейтенант Костянтин Васюк: Усе, що мені необхідно для роботи на фронті, я привіз із дому

Костянтин Васюк очолював Калинівську районну державну адміністрацію дев'ять місяців, відразу по тому став до лав 308-ого інженерно-технічного батальйону. Будучи заступником комбата з роботи з особовим складом, старший лейтенант Васюк уперше за 7 місяців приїхав додому, аби побачитися з трьома дітьми та дружиною. "Шести днів достатньо, щоби побачитися з родиною. Ми навіть встигли з'їздити в Карпати. Але з друзями я не зустрічався".

Наймолодшу доньку він бачив дуже мало ‒ Ярина народилася під час Майдану, коли Костянтин творив революцію у Києві. 25 січня ‒ з побратимами штурмував Вінницьку ОДА, де був комендантом. Менш як за місяць треба було організувати лєнінопад в області, згодом ‒ головування у райадміністрації, ефективне волонтерство, і за місяць по звільненню з посади ‒ служба у війську. Люди, які живуть осторонь громадсько-політичного життя, навряд чи можуть пережити й перебороти таку кількість подій за рік. Але це ‒ не про батька трьох дітей, бійця "Легіону Свободи" Костянтина Васюка.

Від лєнінів ‒ у військкомат.

Під час лєнінопаду ми спершу ломили кожного боввана Лєніну, якого бачили. Багато їх завалили по селах. Але тоді мені подзвонив Андрій Мохник, він був уповноваженим депутатом по Вінниччині від нашої парламентської фракції. Сказав, "Костя, в першу чергу займися районними центрами". Тепер там чисто.

А 21 березня мене призвали в районний військкомат, аби навести лад із особовими справами.

У комісаріаті працювали тільки дві пенсіонерки і розгублений воєнком.

Комісаріати перебували у жахливому стані ‒ не існувало жодної картотеки. Фактично було приміщення, в якому працювали двоє пенсіонерок та розгублений комісар. Цілий місяць разом із 12-ма мобілізованими офіцерами ми намагалися дати тому всьому раду.

Після Майдану був величезний патріотичний підйом. З перших днів березня біля комісаріату стояли черги ‒ люди рвалися відбивати Крим. Їм відмовляли ‒ просто записували дані та відправляли додому, бо призов оголосили значно пізніше. Ми навіть не можемо собі уявити, до якої межі була розвалена армія. Мабуть, там ситуація була ще гірша, ніж у комісаріатах.

На фронті побачив "якість" роботи військкоматів.

У нашому інженерному підрозділі є вояк зі зміщеними вʼязами, є люди з імплантованими пластинами, є пацієнти психлікарень, 4-5 невиліковних "аватарів", є вояки без пальців. Питаю такого:

‒ Як же ти стрілятимеш?

‒ Та я іншою рукою.

‒ Але ти правша!

‒ Та призвичаюсь.

У нас є й ті, в кого по п'ятеро дітей. Є 61-річний "Майданич", що прямо з Майдану поїхав на війну. Є й заступник начальника шахти, але він ходить у караули. На нульовий рубіж не кожного пошлеш ‒ треба бути впевненим, що боєць виконає завдання і прикриє тебе в разі потреби. А ті, в кому не впевнений, ‒ для них завжди знайдеться робота на базі: і кухня, і кочегарка, і караули.

А загалом якість мобілізованих покращується. Зараз до нас прибувають в основному зрілі чоловіки "з руками", а не вчорашні учні, які мало що вміють.

Служать і молоді хлопці з відкритими на світ очима.

Вони зовсім з іншого світу ‒ не звикли до тяжкої праці, але з відкритими очима на цей світ. Це дуже цікаві особистості, які знаються на мистецтві, драматургії.

А на перший погляд, ми всі однакові, в одній формі.

На фронті вистачає і патріотично налаштованих вояків ‒ в них ніколи не згасне вогонь, вони не потребують "пряничної" мотивації.

Зараз я є заступником командира батальйону із роботи з особовим складом у 308-ому окремому інженерно-технічному батальйоні. Цей підрозділ "народжений на фронті". Відразу підпорядковується командуванню сектора, і це зручно, бо над нами не висить командування бригадою, як у більшості.

Працюю над настроєм колективу, щоби вояки розуміли своє призначення на фронті.

Щодватижні я видаю фотогазету про наш підрозділ. Держава не виділяє на це ні копійки, але я хочу це робити, тому роблю власним коштом. Взагалі все, що мені необхідно для роботи, я привіз із дому. Зараз такий рівень забезпечення, колись буде інакше. Тому дратують люди з паразитичним ставленням як до держави, так і до волонтерської роботи, які ні копійки своєї не дадуть на свою справу. Та, слава Богу, вистачає патріотично налаштованих вояків ‒ у них не гасне вогонь, вони не потребують "пряничної" мотивації.

"Сепари" знають, що там, де працюють інженери, буде сильна позиція. Тому обстрілюють, тільки вгледівши нашу техніку.

Разом із бійцями виїжджаю на "нульовий рубіж", на бойові завдання. Будуємо інженерні споруди під Дзержинськом, Луганським, Троїцьким, Попасною. Зазвичай ми приїжджаємо у голе поле. Не раз ворог бачить техніку і починає обстріли ‒ знає, що там, де інженери працюють, буде сильна позиція. Але, на щастя, в нашому батальйоні немає загиблих.

Підйом о 3:30 і повернення о 22-23-ій. Лише в дорозі та в час обіду є можливість відпочити. Можливо, було би ефективніше, якби ми на час облаштування рубежів залишалися на місці. Але маємо наказ повертати техніку в парк.

Знаєте, на фронт було привезено дуже багато техніки з фермерських господарств. Але вона стоїть незадіяна ‒ це не та потужність, яка потрібна для спорудження укріплень. Може, й добре, що ці трактори та бульдозери повернуться до власників неушкодженими. Адже є великі проблеми із ремонтом техніки. Ремонт здійснюємо або власним коштом, або завдяки волонтерам.

Якщо знову почнеться активна фаза війни ‒ ми станемо звичайними піхотинцями, ніхто не ховатиметься за екскаваторами.

Доки працював в РДА, здобув колосальний досвід.

Може, й не все вдалося, що хотів, та наш район мав найкращі показники. Кризового 2014 року, коли у всій країні відбувалося падіння виробництва, ми мали приріст 4%. Коли закривалися ринки збуту ‒ наші виробники, зокрема й машинобудівний завод, і харчові підприємства, оперативно перелаштувалися на внутрішній ринок. Коли почали відключати газ ‒ ми втілили план із перепрофілювання соціальних об'єктів на альтернативні види палива.

Крім того, нам вдалося налагодити волонтерську роботу в усьому районі. Поки я був головою РДА і діяв волонтерський координаційний центр ‒ зібрано 1 млн 260 тис. грн. для потреб вояків із нашого району.

Воєнне навантаження на Калинівщину було величезним. Окрім майже 400 гвардійців, на середину літа було призвано ще 240 чоловіків. Усіх їх треба було екіпірувати ‒ на державному рівні систему постачання ще не було налагоджено.

Було важко працювати з бійцями "Ягуара", яким блокували роботу за часів Майдану.

Із бійцями нашої Нацгвардії (колишній "Ягуар") було складно працювати, адже вони памʼятали коридори ганьби, які ми їм влаштовували, памʼятали блокування частини. Однак вони поїхали на схід і повернулися звідти героями ‒ зокрема, у квітні звільнили Харківську ОДА від сепаратистів. А якби не вони ‒ Харків міг залишитися під окупацією, як зараз Донецьк чи Луганськ.

Оскільки гвардійці були першими учасниками війни з нашого району, ми намагалися їх оснастити якнайкраще. Це були не лише бронежилети і шоломи. Ми купували їм патрони до австрійських снайперських комплексів, придбали професійний військовий тепловізор за 28 000 доларів. Хлопці його дуже берегли. Снайпер навіть відмовлявся віддавати зміну на посту.

"Свобода" ‒ це моє життя і життя моєї родини.

Після Помаранчевої революції мої надії не справдилися. І 2007-го я разом із найближчими друзями почав шукати вихід на "Свободу". Адже наші надії на нову владу не справдилися. Я не хотів чогось захмарного ‒ просто хотів розвивати бізнес без штучних перешкод, хотів майбутнього для своїх дітей.

Тоді зрозумів, що, крім "Свободи", ніхто не змінить державу. З того часу "Свобода" ‒ це моє життя і життя моєї родини. Хоча до Майдану я був аполітичним.

Записала Настя Швайко, воєнна прес-служба ВО "Свобода"